Молодий командир взводу з Полтавщини розповів, як його перший бойовий вихід перетворився на майже рік перебування на позиції

«Сам я – з Полтавської області, нині проживаю в Кременчуці зі своєю сім’єю – дружиною та синочком», – розповідає молодший лейтенант Сергій Ананенко.

Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП

Його бойовий шлях розпочався 2024 року – він добровільно мобілізувався 21 липня. Після батальйону резерву потрапив на навчання й отримав офіцерське звання. 19 січня молодий командир потрапив до 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького, а 15 лютого вже зайшов на бойову позицію. Захід був складним: важкі рюкзаки, боєкомплект, запас їжі – усе доводилося нести на собі. Але найважчим стала моральна неготовність до настільки тривалого перебування на позиції.

«Не міг передбачити, що буде такий термін довгий. Ні я, ні сім’я до цього не були готові», – зізнається військовик.

На позиції був старший військовослужбовець, який вводив його в курс справи, пояснював тонкощі служби й моменти, які потрібно знати. 

«Чи було страшно, чи не було? Ти вже просто розумієш, що, якщо став на цей шлях, то в тебе вже немає вибору», – ділиться воїн.

Хоча позиція була облаштована, з часом її довелося коригували під нові умови – з урахуванням дій противника.

«Змінилась війна, сам хід війни, у зв’язку з цим і змінюється сама позиція», – пояснює боєць.

Побут тримався на взаємній підтримці – кожен робив той внесок, який міг. Крім того, була взаємодія з сусідніми позиціями. Зокрема, та, на якій перебував воїн, допомагала іншим електроенергією за допомогою генератора. Забезпечення було переважно з повітря: воду, продукти та інші необхідні речі доставляли безпілотниками. Пізніше військовослужбовці викопали собі навіть власну криницю.

Але основною проблемою, звісно, був не побут, а окупанти. Спочатку російські солдати діяли великими штурмовими групами, із застосуванням бронетехніки, а згодом перейшли до тактики малих підрозділів і активного застосування дронів.

«Ти дрон можеш почути, коли він підлітає до тебе на позицію, а коли піхота, вони можуть підійти тоді, коли літають їхні дрони, наприклад. І вони просто підходять тихенько, і по факту ти вже бачиш його або чуєш його кроки за один-два метри», – згадує Сергій.

Окремо боєць згадав про один випадок, коли окупант заховався в їхній криниці.

«Їх було троє, двоє були знищені, і один заховався там. І коли я підходжу до входу й дивлюсь, що я не пам’ятаю, щоб минулого разу там лежав автомат. Коли я починаю тягнути його лопатою на себе, то він, навпаки, забирає його на себе. Я розумію, що там хтось заховався. Він сидів і чекав своєї нагоди, щоб завдати шкоди. Але йому не вдалося – ми його знищили», – коротко підсумував воїн.

Одного дня підрозділ молодшого лейтенанта отримав-таки наказ на вихід. Проте це було, напевно, ще важче, ніж зайти. Той шлях, по якому заходили, був надто небезпечним через російську активність, тому виходили іншим маршрутом.

«Вихід був уночі. Це було поле зі зміненим рельєфом. Це як вирви, яри, пагорби тощо. Там були перепади 1-2 метри, але на тій відстані, яку ми пройшли, це було приблизно понад 8 кілометрів, може, навіть і до 9. Було таке, що я скупався по шию й довелося йти мокрим, бо там не було вибору. До кінця я сам не вірив, що ми це зробимо, але нам вдалося вийти», – пригадує військовослужбовець.

Зараз молодший лейтенант із нетерпінням чекає на відпустку, будує плани на відпочинок. Поступово адаптується до цивільного життя, хоче відпочити й провести відпустку з рідними.

«Моя сім’я любить гори. Я став такою, дуже сімейною, людиною», – говорить офіцер.

Зізнається, що пережите змінило його цінності. Те, що раніше здавалося звичайним, тепер має геть іншу цінність.

«Та сама вода, те саме сонце, чисте повітря тощо, вони – на вагу золота. Все переосмислюється, абсолютно все», – каже Сергій.

За інформацією 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького

 

 

 

---

[wp_show_posts id=”1014722″]

матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова